Глибоцька районна рада

Чорнобильська катастрофа та її наслідки для України

Створено: Четвер, 26 квітня 2018

Героям Чорнобиля

Квітневою ніччю буяли сади.

Народ тихо спав, не чекавши біди.

Лиш служба пожежна ніколи не спить,

На варті безпеки людської стоїть.

В ту ніч Бог, диявол, чи фактор людський

Зробили помилку, розбурхали біль.

І полум’я синє, здіймаючи пил,

Серпанком небесним здійнялось над ним.

Четвертим реактором, хто знав тоді,

Що той "мирний атом" наробить біди.

І не уявити, в масштабах яких

Могла та біда нас поглинути всіх,

Якби не той подвиг, де долі свої

Пожежні Чорнобиля нам віддали.

Коли тисячі різномовних людей

Себе не жаліли заради дітей

Над блоком згорілим, над "Прірвою вогню"

Звели саркофаг, поховали біду.

Так встанемо ж люди, вклонімося ми

Героям і жертвам тієї "війни".

Майор внутрішньої служби Г.Курячий

 

 Та біда, яка сталася вночі 26 квітня 1986 року, назавжди залишиться в пам’яті людей як застереження того, що науково-технічний прогрес може приносити і гіркі плоди. Людство ще не знало техногенно-екологічної катастрофи таких масштабів.

 Так що ж відбулося на Чорнобильській АЕС ?

 25 квітня 1986 року на 4-му енергоблоці ЧАЕС планувався не зовсім як звичайний. Передбачалося зупинити реактор на планово-попереджувальний ремонт. Але перед тим, керівництво ЧАЕС планувало провести деякі експерименти. Звернемося до хронології подій.

 Отже 25 квітня 1986 року......

 

 13 год. 00 хв. - згідно графіку зупинки реактора на планово-попереджувальний ремонт персонал приступив до зниження потужності.

 13 год. 05 хв. - при тепловій потужності 1600 Мвт. відключений від мережі турбогенератор №7, що входить в систему 4-го енергоблока. Електроживлення власних потреб перевели на турбогенератор №8.

 14 год. 00 хв. - відповідно до програми випробувань відключається система аварійного охолоджування реактора.

 23 год. 10 хв. - отриманий дозвіл на зупинку реактора. Почалося зниження його теплової потужності до 1000-700 Мвт відповідно до програми випробувань. Але оператор не справився з управлінням, внаслідок чого потужність апарату впала майже до нуля. У таких випадках реактор повинен глушитися, але персонал не врахував цю вимогу. Почали підйом потужності.

 1 год. 00 хв. 26 квітня - персоналу вдалося підняти потужність до рівня 200 Мвт (теплових) замість необхідних 1000-700.

 1 год. 03 хв. - до шести працюючих насосів підключили ще два.

 1 год. 20 хв. - для утримання потужності реактора з нього були виведені стержні автоматичного регулювання, порушивши строгу заборону працювати на реакторі без певного запасу стержнів - поглиначів нейтронів. У той момент в реакторі знаходилося тільки шість стержнів, що приблизно удвічі менше гранично допустимої величини.

 1 год. 23 хв. - оператор закрив клапана турбогенератора.

 1 год. 23 хв. 40 сек. - начальник зміни 4-го енергоблока зрозумівши небезпечну ситуацію дав команду натиснути кнопку аварійного захисту АЗ-5.

 Поглинаючі стержні пішли вниз, але через декілька секунд зупинилися. Спроби ввести їх в реакторну зону не вдалися. Реактор вийшов з під контролю. Відбувся вибух.

 Пройшло тридцять років відтоді як 26 квітня 1986 року нічна зміна на Чорнобильській АЕС завершувала планове випробування перед зупинкою енергоблоку №4 на профілактичний ремонт. Події тієї ночі розписані по секундах, а наслідки цих секунд без перебільшення змінили світ. Життя багатьох людей і навіть держав розмежувалося на дві частини – до Чорнобиля і після Чорнобиля. Зовсім звична ситуація для двадцятого сторіччя, коли історичний час ділився на до революції і після революції, на до війни і після війни. Але наслідки революції здолали за десять років, наслідки другої світової війни подолали за 10-15 років. Про подолання наслідків Чорнобильської катастрофи не можна говорити навіть через 21 рік.

 Вже з’явилося нове покоління, для якого аварія на Чорнобильській АЕС стала явищем майже доісторичним. І як це не важко говорити, але ми вже порушили один з основних гуманістичних принципів і переклали відповідальність за власні гріхи на прийдешні покоління. Прийшов час розглянути та зробити висновки, чому так сталося.

 Перші три роки (1986-1988) були сповнені героїзму і консолідації всього суспільства навколо Чорнобильської трагедії. Ліквідація наслідків аварії на цьому етапі мало чим відрізнялася від подолання наслідків ядерної війни. Регулярні війська і резервісти потрапили в умови, максимально наближені до бойових. Для запобігання поширення радіоактивності за межі зруйнованого реактора і майданчику ЧАЕС тисячі солдат, військових будівельників, дозиметристів, спеціалістів працювали в абсолютно непридатних з огляду на сьогоднішній день умовах праці. Багато вкрай небезпечних радіоактивних матеріалів, що входили до складу реактора і були викинуті з шахти реактора в момент вибуху, знаходилося поблизу зруйнованого енергоблоку. Майже все це повернули назад, в зруйнований блок. Що за допомогою людей, що за допомогою керованих по радіо бульдозерів. Вже 27 листопада 1986 року, через півроку після вибуху реактора, фактично повністю зруйнований енергоблок №4 був перетворений на саркофаг, або офіційно об’єкт “Укриття”. В ньому зараз знаходиться в тридцять разів більше радіонуклідів, ніж тих, що спричинили Чорнобильську трагедію. Саркофаг назавжди став символом подолання Чорнобильської катастрофи і одночасно синонімом краху атомної енергетики. Майже в усіх країнах світу атомні програми були згорнуті, або відкладені на невизначений час.

 Але в перші три роки одночасно із саркофагом у повторну експлуатацію були пущені енергоблоки №1 і №2, а ще через рік – і енергоблок №3. На ЧАЕС почалося нове життя, практично повністю змінився персонал станції. Було збудоване нове місто для працівників ЧАЕС – місто енергетиків Славутич, на порядку денному стояло завершення будівництва третьої черги ЧАЕС у складі ще двох енергоблоків. Разом з тим реалізовувалися інженерно-технічні роботи по ліквідації наслідків катастрофи. Найбільш небезпечні джерела радіації були тимчасово локалізовані у сотнях так званих могильників, а фахівці вже почали проектувати величезний за своїми масштабами комплекс виробництв під кодовою назвою “Вектор” для цілеспрямованого і остаточного закінчення ліквідації технічних наслідків аварії впродовж п’яти років. В зоні відчуження було створено потужне науково-виробниче об’єднання “Прип’ять”, здатне практично виконати всі заплановані роботи. Спеціалісти з усіх куточків Радянського Союзу розгорнули безпрецедентні наукові дослідження на ЧАЕС, об’єкті “Укриття”, практично на всій території зони відчуження. Суспільство, виховане на прикладах самопожертвування і принципах верховенства державної власності над життям окремої людини всіляко підтримувало героїв-чорнобильців.

 Наступні три роки (1989-1991) були роками очищення, коли всі шукали правду про Чорнобиль і відповідь на питання “хто винен?”. Питання “що робити” на порядку денному не стояло. Правду знайшли в тому, що призвела до катастрофи соціалістична система, а винуватий в усьому Радянський Союз. Тому Радянський Союз розпався, а світ продовжував думати, що Чорнобильська АЕС розташована в Росії. Це був час переоцінки духовних цінностей, сповнений надій, час народження і час зростання. Час нескінченних мітингів і громадських слухань. Суспільство в Україні значною мірою сприймало Чорнобильську АЕС як винуватицю трагедії і розділилося на дві частини. Одна частина досить виважено відносилася до атомної енергетики взагалі і до продовження експлуатації ЧАЕС зокрема. Друга частина, лідером якої став зелений рух, категорично вимагала не тільки зупинки ЧАЕС, але і усіх інших АЕС України. Між цими двома частинами був народ. В 1990 році Верховна рада України приймає рішення про зупинку ЧАЕС у 1995 році. Були прийняті Закони, які хоча і були спрямовані виключно на соціальний захист населення, але по суті означали капітуляцію держави в боротьбі з наслідками катастрофи, бо узаконили спосіб життя в умовах радіаційної небезпеки практично всієї нації. Наприкінці 1991 року був створений так званий Чорнобильський фонд як складова частина державного бюджету для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи і соціального захисту населення. Починаючи з 1992 року вказані роботи фінансуються з цього фонду.

 У грудні 1991 року розпався СРСР. Закони про соціальний захист, які приймали в УРСР, треба було виконувати в незалежній Україні. Аварія сталася в одній державі, а розплачуватись мусила інша. Настав час за все платити самим.

 Ще шість років (1992-1997) звикання до самостійності і пошуку шляхів розбудови держави. Радість першим успіхам, а в усьому, що завдавало клопоту, продовжували звинувачувати Радянський Союз, соціалістичну систему, відсутність кадрів і технологій в Україні, мовляв все це залишилося в Росії. Прийшло розуміння, що Україна залишилася сам на сам з усім спектром чорнобильських проблем – від фінансування соціального захисту постраждалих до підбору рішучих і енергійних керівників, здатних приймати стратегічні, але непопулярні сьогодні рішення в ім’я дійсного подолання наслідків аварії, доки вона не перетворилася в катастрофу. І радіоактивне забруднення мільйонів гектарів родючих земель і лісів, і примусове відселення десятків тисяч людей, і продовження експлуатації ЧАЕС, - все це лягло на плечі новостворених органів державного управління молодої держави. Спеціалісти з Росії покидали зону відчуження і поступово відходили від наших проблем. У них з’явилися власні проблеми. Прийшов час шукати відповідь на питання “що робити?”. Серед технічних проблем абсолютно не вирішеною і найбільш очевидною проблемою залишався саркофаг, або об’єкт “Укриття”. Науковці та інженери всього світу сприймали існування об’єкту “Укриття” як виклик, як можливість демонстрації сучасних технологій для остаточної ліквідації небезпеки для сучасного покоління і прийдешніх поколінь. Що стосується життя населення на забруднених радіацією землях, то проблеми захисту населення від наслідків катастрофи вирішував Мінчорнобиль. Це міністерство продовжувало фінансувати всі роботи в Україні щодо подолання наслідків аварії на ЧАЕС, в тому числі всі роботи на об’єкті “Укриття”. Проблеми експлуатації ЧАЕС вирішував Держкоматом. З’явилися перші ознаки міжвідомчих воєн. Почалася битва за саркофаг, за радіоактивні відходи, за Чорнобильський фонд, за міжнародну допомогу. Почалася битва за великі гроші. Світ нарешті зрозумів, що Чорнобильська АЕС знаходиться в Україні. В Україну пішла гуманітарна допомога, а з 1993 року – міжнародна технічна допомога. Молода держава оголосила і провела міжнародний конкурс ідей і проектів на перетворення об’єкту “Укриття” в екологічно безпечну систему. На підставі аналізу була розроблена чітка і ясна концепція остаточного вирішення проблеми нерозповсюдження радіації за межі саркофагу. Наприкінці 1996 року Уряд України визначив, що мети потрібно досягнути протягом життя одного покоління шляхом вилучення з об’єкту “Укриття” залишків пошкодженого ядерного палива колишнього реактору №4 ЧАЕС.

 Таким чином, було сформульоване завдання і час на його виконання. Країни великої сімки затвердили восьмирічний План Забезпечення Заходів на об’єкті “Укриття”, а Верховна Рада України ратифікувала відповідну угоду. Здавалося, що вже у 2005 році буде значною мірою гарантована екологічна безпека “Укриття” і будуть створені умови для вилучення всіх небезпечних радіоактивних матеріалів із саркофагу для майбутньої їх надійної ізоляції в спеціальних сховищах. Та, на жаль, загальнонаціональна концепція подолання наслідків Чорнобильської катастрофи не була розроблена ні в той час, ні тепер. Не дивлячись на економічну кризу, страшенну інфляцію і приховане безробіття грошей на подолання Чорнобильської катастрофи не жаліли. В Україні з’явилася нова професія – ліквідатор і постійне місце роботи – зона відчуження навколо ЧАЕС. Фінансування подолання наслідків було всенародним, бо всі підприємства відраховували 12 відсотків від фонду заробітної плати в Чорнобильський фонд. В постраждалих містах і селах побудували асфальтові шляхи, провели газ і воду, побудували нові будинки для переселенців. Виселили ще десятки тисяч мешканців з 35 населених пунктів. Фактично перестав існувати ще один районний центр – Поліське. До зони відчуження приєднали зону безумовного (обов’язкового) відселення. Територія площею понад 2500 квадратних кілометрів в центрі Європи стала безлюдною.

 Економічна криза призвела до енергетичної кризи через зменшення виробництва вугілля в Україні і відсутність коштів на придбання палива за рубежем. Перестала працювати майже половина теплових електростанцій. Почалося масове відключення населення і промислових підприємств від електромереж. Але атомні електростанції, в тому числі два енергоблоки ЧАЕС, продовжували працювати на повну потужність, виробляючи майже половину всієї електричної енергії в державі, бо отримували ядерне паливо з Росії безкоштовно. Справа в тому, що США відповідно до програми американських сенаторів Нанна і Луггара зобов’язалися компенсувати вартість ядерного палива для українських АЕС в обмін на ядерне роззброєння України: ядерні боєприпаси, які залишилися в Україні після розпаду СРСР передавалися в Росію, а російське ядерне паливо поступало в Україну. За все платила Америка. Цікаво, що в цей же період почало змінюватися відношення населення України до атомної енергетики. Під тиском громадськості Верховна Рада відмінила мораторій на розвиток атомної енергетики і перестала вимагати негайного закриття Чорнобильської АЕС.

 Але було вже пізно. Україна не набула економічної незалежності і власними силами не могла навіть добудувати ті енергоблоки на Хмельницькій і Рівненській АЕС, які були вже майже готові до пуску. Прийшов час звертатися до Заходу з проханням надати економічну допомогу. Захід не відмовився, бо ситуація у світі була досить спокійною, ні воєн, ні катастрофічних землетрусів, ні експорту революцій, але поставив ряд вимог. Головна з них – припинити експлуатацію Чорнобильської АЕС. Інакше кажучи – фінансова допомога в обмін на закриття ЧАЕС. Наприкінці цього періоду з’явилися перші ознаки того, що суспільство (чи влада) перестали сприймати подолання наслідків аварії як процес, що коли-небудь закінчиться. В зоні відчуження було ліквідоване науково-виробниче об’єднання “Прип’ять” і замість нього створили півтора десятки підприємств для обслуговування утримання Зони. Все частіше почали говорити не про ліквідацію наслідків аварії, а тільки про їх мінімізацію. Синдром почав переходити в хроніку, тобто чорнобильська хвороба все більше і більше набувала рис невиліковної хвороби. Епоха цих років закінчилася ліквідацією Міністерства України у справах захисту населення від наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Мінчорнобиль України об’єднали з цивільною обороною і утворили нове міністерство з питань надзвичайних ситуацій і у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи. Оборону об’єднали із захистом, а замість аварії на ЧАЕС почали говорити про Чорнобильську катастрофу.

 У свідомості населення почався процес переосмислення аварії і поступово ЧАЕС з винуватця аварії ставала жертвою Чорнобильської катастрофи. Наближався час, коли з’являться інші негативні наслідки Чорнобильської катастрофи. Серед них поруч з назвами міст Прип’ять, Чорнобиль і Поліське буде все частіше згадуватись місто Славутич.

 Останні роки (1998- ) справедливо буде назвати періодом поступової втрати інтересу світової громадськості до проблем Чорнобильської катастрофи і, як не дивно, багато в чому вина за такий перебіг подій лежить на нашій совісті. Ми трохи більше, ніж треба просили увесь світ допомагати нам, не демонструючи ефективності в реалізації практичних заходів. Почав катастрофічно відчуватися брак професійних кадрів як в органах державного управління, так і в інженерно-технологічній сфері поводження з радіоактивно забрудненими матеріалами. Щодо атомної енергетики, продовжувався безперервний пошук оптимальної структури і керівництва галуззі.

 Прийшов час капітального ремонту першого енергоблоку ЧАЕС, який був пущений в експлуатацію у 1977 році. Енергоблок №1 зупинили як такий, що вичерпав свій ресурс. На ЧАЕС залишився тільки один енергоблок №3, сусід саркофагу. На ЧАЕС почався обернений відлік часу перед остаточною зупинкою.

 А тим часом фахівці ООН аналізували наслідки Чорнобильської катастрофи і дійшли висновку, що негативні радіологічні наслідки катастрофи спочатку були перебільшені, а прогнози, в свою чергу, більш песимістичні, ніж треба. Офіційна реакція на доповідь ООН була, м’яко кажучи, дивною. Власне її не було взагалі. Поширювалися думки, що “невтішна” для України доповідь не об’єктивна, але публічного обговорення не відбулося. Суспільство вже привчили до думки, що Чорнобиль – це назавжди, бо Чорнобильські радіонукліди живуть десятки тисяч років. Мінчорнобиль фактично ліквідували, а чорнобильський податок відмінили. Фінансування мінімізації наслідків Чорнобильської катастрофи стало частиною державного бюджету України, а соціальні виплати постраждалим стали невід’ємною частиною сімейного бюджету мільйонів українців.

 В квітні 2012 році розпочалось будівництво нового саркофагу. «Арку» мали спорудити до 2012 року, втім проект дуже повільно реалізується через брак коштів та з інших причин.

 15 грудня 2000 року, в обстановці всесвітнього шоу по команді з палацу “Україна” був зупинений реактор №3 ЧАЕС. Підприємство з балансовою вартістю в один мільярд карбованців в цінах 1984 року миттєво знецінилося натиском кнопки аварійного захисту АЗ-5.

 Заради історичної справедливості відмітимо, що сталося це вдруге. Вперше це сталося в ніч на субботу, 26 квітня 1986 року і натискання кнопки АЗ-5 спричинило радіаційно-ядерну аварію. Вдруге – спричинило соціальну катастрофу. Історія повторилася двічі: перший раз як трагедія, другий раз – як фарс.

Copyright 2016 Чорнобильська катастрофа та її наслідки для України.
Templates Joomla 1.7 by Wordpress themes free